Інклюзивне навчання
Ставлення суспільства до людей з
особливими потребами є певним мірилом його цивілізованості. У Спарті дітей з
інвалідністю скидали з високої скелі, у Франції – віддавали в жертву, в Греції
та Римі – позбавляли цивільних прав і прирівнювали до божевільних. Проте з
історії відомо, що ще з часів Київської Русі слов'янам було властиве милосердне
ставлення до людей з тяжкими вадами фізичного та психічного розвитку. Володимир
Мономах у своєму заповіті дітям писав: „Всего же более убогих не забывайте, но, насколько
можете, по силам кормите и подавайте им."
На жаль, до сьогодні існує
тенденція розглядати інвалідність як вирок — вважається, що раз так склалася
доля, людина не може розраховувати на повноцінний розвиток із суто медичних
причин. Звідси нібито логічний, але нелюдський висновок: інвалідам не потрібно
створювати умови для розвитку, активної суспільної діяльності, освіти. Їм треба
дати пенсію (виходячи з можливостей нашої країни, досить невелику) та медичну
допомогу (зважаючи на те, що ця сфера досить успішно комерціалізується,
допомогу умовну). А далі діти-інваліди — це проблема їхніх батьків, персоналу
інтернатів та Пенсійного фонду.
Тим часом у розвинених країнах інваліди мають не лише
право, а й можливість вчитися у школах разом зі здоровими дітьми. Для інвалідів
пристосований громадський транспорт, будинки обладнані так, щоб людина на візку
могла легко заїхати до аптеки, книгарні чи кінотеатру.
В Україні є діти, які не мають
права отримувати освіту, адже їм поставлено діагноз « ненавчувані ». Тим часом
психологи та працівники сфери корекційної педагогіки стверджують, що дітей,
цілковито нездатних до навчання, не існує. Більш того, якщо дитина з особливими
потребами вчиться у колективі звичайних здорових дітей, це позитивно впливає як
на дітей-інвалідів (їхній розвиток пришвидшується, в майбутньому їм легше стати
повноцінними членами суспільства), так і на інших дітей (вони стають більш
терпимими, толерантними).
